Політична економія


Форми і характер землеволодінЯ в Київській державі

Упродовж V-VІІ ст. у східних слов'ян відбувався процес становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відома під назвою Вервь. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно зв'язаних господарськими зв'язками. Земля знаходилася в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворюваЛОся спадкове володіння. У VIII-ІХ ст. майнове і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, поглиблюється, виділяЄТься племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Так виникаЄ приватне землеволодіння, яке утверджується у ІХ-ХІІ ст. разом із розвитком держави Київська Русь. Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське та.Монастирське. Земельна власність князів та бояр Аллодального типу була спадковою, вільно відчужувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала також державна (в особі князя) власність на землю, що була панівною впродовж ХІ-ХІІ ст. Це була власність Бенефіціального типу, тобто тимчасова, умовна власність, що надавалася на час князювання чи служби. В кінці XI ст. розпочався процес перетворення її у власність феодальну — тобто велику спадкову. Проте цей процес не завершився у Домонгольский період. Найбільшими землевласниками були князі київські. Так, княгиня Ольга володіла селом Ольжичі на Десні, селом Бутурино і м. Вишгородом під Києвом. Великі маєтності мав її син Святослав.

Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружинники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший стіл, чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті князем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж можна сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало більше значення в часи роздрібненості Русі, особливо в Галицько-Волинському Князівстві.

В Київській Русі значним було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Хоча Велика Pемельна власність зростала, вона не становила основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На додаток до великих Маєтностей існуваЛО значне число малих землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші Пюди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільники. Велика земельна власність розширювалася за рахунок розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської землі. Мала або общинна земельна власність переважала в сільському господарстві.

Феодальні тенденції, зокрема щодо Маноріальної економіки, стали помітними в кінці XII ст. Посилення уваги до хліборобства було пов'язане із занепадом зовнішньої торгівлі, спричиненого постійними нападами половців уздовж торговельних шляхів Дніпра та занепадом Візантії як торговельного центру Пісдя її завоювання хрестоносцями у 1204 р.

3. КатегорІї залежного населення.

Більшість населення Київської Русі проживала у сільській місцевості і називалася смердами. Разом з тим є підстави ділити сільське населення на вільних людей і невільних, які знаходилися у власності князя, бояр та інших людей. Зустрічаються відомості про села з челяддю, рабами.

Термін "смерд" (походження нез'ясоване) означає вільний селянин, який займався землеробством, працював у власному дворищі. Проте слово "смерд" вживалося і в іншому, ширшому значенні: воно означало все населення крім князя, всіх княжих підданих. Економічне становище смердів було різним. "Руська Правда" признаЄ у смердів рухоме і нерухоме майно і навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їх економічної СамостійностІ.

Поруч з цим повноправним і економічно незалежним селянством існувало інше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землі і внаслідок своєї економічної залежності було обмежене у політичних правах. Джерела подають нам інформацію про деякі з них.

Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте нЕ мали власного господарства, часто осідали в чужих дворах, при церквах. Аналогічним було становище Сябрів.

Закупи (відомі із "Руської Правди", як наймити) — цЕ люди, які відробляли позичені гроші або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися Рільними закупами. Закуп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно, рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки, а не його господар (як за холопа). За незаслужене покарання закупа господар повинен був платити як за вільного. Закуп мав право оскаржити пана перед княжим судом. Однак його становище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в категорії холопів.

Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва "Руська Правда" називає різні: одруження з рабинею при відсутності застереження своїх прав; Поступання на двірську службу; банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі; втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати судового покарання. Діти холопів також ставали холопами. Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час війни.

Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово (починаючи з Х ст.) більшість рабів, крім двірських, отрималИ земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян.

Популярні записи