Політична економія





Основні етапи становлення

Сучасна світова економічна думка формувалась, об'єднуючи різ­номанітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала до­сягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започат­ковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкрет­них соціально-економічних обставин.

Політична економія соціалізму у цьому розумінні є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, дог­матичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а ще й тому, що економічна думка породила унікальний феномен — суспільство, яке будувалось у суворій відповідності з наперед сконструйованою тео­ретичною моделлю.

Джерелом політичної економії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе су­спільство, і класична доктрина, використана К. Марксом та Ф. Ен­гельсом для економічного обгрунтування справедливості класової боротьби та об'єктивної обумовленості заміни капіталістичного су­спільства на комуністичне.

Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сфор­мульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійс­нив В. І. Ленін.

Однак загального уявлення про основи соціалізму виявилось недо­статньо, коли постала проблема формування реальної економічної си­стеми. Хоча було очевидним, що встановлення суспільної форми вла­сності на засоби виробництва (тобто скасування приватної власності) об'єктивно спричинятиме докорінні зміни в економічній структурі, однак щоденно виникали суто практичні проблеми, які потребували теоретичного обгрунтування та прогнозування їхніх наслідків.

Уже в перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей та напрямків розвитку еко­номічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв'язати.

Тепер навіть важко уявити собі, як багато уваги приділяли еко­номісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем ра­дянської економіки. Ставилися і розв'язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність та форми суспільної власності, про форми розподілу, державного управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання самої економіч­ної теорії.

Характерною рисою економічної теоретичної думки перших по-революційних років був справжній плюралізм. Безперечно, у видан­нях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій. Більше того, економісти різних напрямів та шкіл надзвичайно шанобливо ставилися один до одного. Траплялося навіть, що наукова праця пробуржуазного напрямку друкувалася з критичною передмовою більшовика, і навпаки.

Проте з другої половини 20-х pp., а особливо з 1929 p., станови­ще змінилося. Належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Цікаву характеристику більшовицького підходу до економічного аналізу дав автор немарксистської орієнтації, відомий історик Р. Ю. Віппер, в книжці "Криза історичної науки" (Казань, 1921). У ній він підкреслював, що до революції багато російських учених віддавало належне економічному матеріалізму, погоджуючись, що світом правлять економічні фактори, а не ідеї. Та після Жовтня до влади прийшли люди, які визнають ідею важливішою за об'єктивні фактори.

Р. Ю. Віппер мав рацію: багато хто бачив у радянській економіці те, що наказано було бачити, а не те, що там було насправді.

Однак помилковим буде і твердження, що всі економісти ідеологізували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Російські марксисти в 20-х—на початку 30-х pp. зробили значний внесок в економічну теорію. З них треба назвати передовсім М. Кондратьева, О. Чаянова, О. Челінцева, М. Левитського, Є. Слуцького, В. Леонтьєва та багатьох інших.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних на­прямків розвитку економіки радянської держави та основних прин­ципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними "згори" теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист іс­нуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, кри­тика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським іде­ологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаю­ться радянськими економістами, причому досить оригінальне й ці­каво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, ста­тистичні методи, сформульовано принципи планування та прогно­зування.

Однак під політичним тиском погляди багатьох економістів за­знають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог.

Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у Радянській державі, великого авторитета радян­ської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х pp. госпо­дарські проблеми планового народного господарства — "кризу збу­ту" 1923 p., "товарний голод" 1925 p., падіння обсягів виробництва, він зв'язує з помилковою економічною політикою радянських ві­домств. Так, він указував, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї сис­теми. Він справедливо зазначає, що більшість негараздів у сільсь­кому господарстві пояснюється надто високими цінами на промис­лові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, указуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі пояснювалися Струмиліним з класичних позицій, які базувались на тезі про само-врівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 p. він причиною всіх невдач називає "засилля" у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів1. Сама структура Держплану, під­креслює Струмилін, робила планування процесом загостреної кла­сової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, Н. Конд-ратьєв, В. Громан, виходили з концепції непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а навпаки, ринок регулює і коректує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб на­родногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено "шкідницьку організацію" у Держплані, з'явився "науково обгрунтований" перший п'ятиріч­ний план.

Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-економісти, теоретики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимог, не хотіли змиритися з новими підходами до науки, або зазна­вали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне міс­це посіли основні постулати революційної марксистської догми, що в сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального пла­нування економіки, суспільної форми розподілу і т. ін.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, дальше усус­пільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких супереч­ностей, "сходинкою до комунізму".

Якщо до початку 30-х pp. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х pp. йшлося вже про те, що слід створити особ­ливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рі­шення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому давалася б відповідь на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне об­грунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістич­ним суспільством.

Пол ітико-економ ічне знання почало деградувати. Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували дослідження марксист­ськими положеннями про економічну роль диктатури пролетаріату, про соціалістичне усуспільнення та єдину суспільну власність на за­соби виробництва та ін., що знайшло відображення у формулюванні особливих економічних законів соціалізму, котрі трактувались суб'єктивістськи — як планові і "конструйовані" суспільством.

Та згодом стало очевидним, що політична економія як наука за­ходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тільки класичної, а навіть марксистської економічної теорії.

1952 p. було опубліковано працю Й. Сталіна "Економічні проб­леми соціалізму в СРСР", що визначала дальші напрямки розвитку політичної економії, визнавала об'єктивний характер дії економіч­них законів та їхню чинність і в соціалістичному просторі, визна­чальну роль продуктивних сил у прогресі суспільства. У зв'язку з цим підкреслювалась необхідність досліджень загальних закономі­рностей економічного розвитку та використання їх результатів у практиці соціалістичного будівництва.

З цього часу об'єктом аналізу вчених-економістів стає низка притаманних ринковому господарству категорій "несоціалістичного" походження — "гроші", "товар", "прибуток" та ін.

У новому підручнику з політекономії соціалізму (1954) знайшли відображення проблеми факторів виробництва, науково-технічного прогресу, міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій суспіль­ного виробництва, заробітної плати, економічного зростання та ін­ших, що наближало радянську економічну науку до світової еконо­мічної думки.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х pp., коли до предмета політичної економії включають мікроекономічні проблеми, що ха­рактеризують основи економічної діяльності господарської одини­ці — підприємства. Саме в цей час питання поведінки економічного агента за умов ринкової економіки та впливу цієї поведінки на макроекономічні процеси починають досліджувати і в західній еконо­мічній літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в пра­ктику господарювання принципи господарського розрахунку, що свідчило про певну перемогу радянської економічної теорії, яка, хоч і несміливо, обстоювала необхідність визнання ролі товарно-грошових відносин за соціалізму, а також започаткований ще кла­сичною політичною економією принцип невтручання в економічні процеси принаймні на рівні господарської одиниці.

Та все ж для радянської економічної теорії залишались закри­тими досягнення світової економічної думки. Ця теорія не від­мовилась від марксистських догматів і була цілком підпорядко­ваною ідеологічним потребам. Явища, притаманні товарному виробництву, розглядалися щодо соціалістичного суспільства як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі характеризують ринкове господарство. Насправді, вони є суттєво іншими, бо здій­снюються за умов планової економіки та в соціально-справедли­вому суспільстві.

У 70-х pp. у радянській економічній літературі навіть починаєть­ся дискусія з питання співвідношення політики та економіки. На­зване питання було дуже актуальним, оскільки розв'язання багатьох економічних проблем у країні залежало від того, наскільки це від­повідало ідеологічним установкам. По суті, йшлося про допустимі межі втручання держави в господарський механізм. На жаль, пере­могли прихильники підпорядкування економіки політичній меті.

Відповідно і процес запровадження господарського розрахунку почав сповільнюватись, відбувався у спотвореній формі.

Однак певне послаблення політико-ідеологічної цензури в цей час позитивно позначилося на розвитку економічної теорії. Одноча­сно з теоретичною проблемою співвідношення політики та економіки, дискутувалось питання про зв'язок політичної економії з іншими науками.

Висновок про те, що політична економія є методологічною базою розвитку економічних наук та що ці науки є інструментами теоретич­ного аналізу, сприяв розвитку в її межах нових галузей дослідження. Політична економія соціалізму здобула можливість оперувати економіко-математичними та статистичними методами аналізу.

1975 p. радянському економістові Л. В. Канторовичу було при­суджено Нобелівську премію за книжку з економіко-математичного моделювання процесів суспільного відтворення "Економічний роз­рахунок найліпшого використання ресурсів", написану ним іще 1939 p. Визнання заслуг вченого світовою наукою сприяло тому, що з цього часу економіко-математичні методи починає широко вико­ристовувати радянська економічна наука в теоретичному аналізі. За короткий строк у цьому напрямку було досягнуто досить значних успіхів.

Слід також зазначити, що в цей час відбувається інтенсивний розвиток нової науки, яка на початку 60-х років формувалась як "Критика західних економічних теорій". Вона давала змогу радян­ському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досяг­нення світової економічної теорії.

Проте починаючи із середини 70-х pp. в розвитку економічної науки починається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Знову від науки вимагають доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається ідеологізація та апологети­ка влади партії.

В економічній літературі 70-х pp. активно обговорюються проб­леми системи та структури виробничих відносин, вихідного та ви­значального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. Наука зде­більшого досліджує суто абстрактні проблеми, спрямовані на опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. Характерним для наукових праць того періоду стають цитування витягів з творів Маркса, Енгельса, Леніна, партійних та урядових постанов як аргументів на користь якихось абстрактних ідей, що не мали жодного практичного значення.

На початку 80-х pp. стає очевидним, що економічна теорія пере­буває в кризовому стані, стала догматичною та схоластичною, не­здатною пояснити засади сучасного економічного розвитку, окрес­лити потрібні напрямки дальшого руху суспільства.

Іще раз підтвердилася стара думка, що економічна теорія не мо­же розвиватися, коли від неї не вимагають пошуку принципово но­вих способів розв'язання соціально-економічних завдань.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватися засади нової концепції господарювання, що бере за вихідний пункт приватновласницький інтерес. У центр уваги економічної теорії потрапляють питання роздержавлення вла­сності, його способи, методи та завдання. Переосмислюється при­рода ринкових відносин, соціально-економічного устрою суспільст­ва. Вирішуються проблеми трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Методологічний апарат, який використовує сучасна економічна теорія в країнах колишнього Радянського Союзу, свідчить про інтег­рацію вітчизняної економічної науки в світову.

Популярні записи