Південно-Західна Русь
В епоху феодальної роздробленості в ХП-ХІП ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворюється із столиці Русі на "стольне" місто Київської землі. Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі в ХП-ХІП ст. існували також незалежні Чернігівське, Новго-род-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.
З відокремленням нових і нових князівств багатство, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Та незважаючи на це, Київ ще довго залишався об'єктом боротьби за впливи. Той, хто володів ним, не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним центром усієї Русі.
Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчились, розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею у Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне, економічно та соціальне занепадала.
Важливе місце в житті Південно-Західної Русі належало Чернігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Стародуб.
Постійну виснажливу війну з половцями змушене було вести Переяславське князівство. В тяжких умовах постійних князівських чвар і набігів степняків Переяславське князівство підтримувало зв'язки з могутнім Володимиро-Суздальським князівством та діставало від нього допомогу.
Золотоординське іго на Південно-Західній Русі
Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чингісхан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. Після смерті Чингісхана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чингісхана Батий. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237-1238 років, незважаючи на героїзм воїнів, були розгромлені війська рязанського і володимиро-суздальського князів. У 1238 році монголо-татарські орди почали завойовувати Південно-Західну Русь. У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 році повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу Золоту Орду.
Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди Півден-но-3ахідній Русі. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була або знищена, або взята у полон. В пожежах, що супроводжували війська Батия, загинули палаци, храми, архіви і бібліотеки, багато інших скарбів культури стародавніх міст. Внаслідок захоплення земель полчищами Батия, на Русі надовго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — ціла система правління монголо-татарських феодалів на руських землях.
Золотоординське іго невблаганно руйнувало продуктивні сили Русі. Спустошення захоплених відсталими в соціально-економічному відношенні кочівниками територій давньоруських земель і систематичне пограбування народу золотоординськими правителями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на довгий час законсервували феодальний натуральний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо тяжке становище склалося на території південних земель Русі, зокрема Київщини і Переяславщини, які знаходилися безпосередньо біля території ординських кочовищ. Постійна небезпека пограбування, захоплення у полон примушували давньоруське населення тікати у важкодоступні для ординців райони. Разом з тим, хоча економіка Русі була підірвана завойовниками і, починаючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоординцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на руських землях. У другій половині XIII — на початку XIV ст. у Придніпров'ї, на Поділлі, Волині відбудовувалося господарство, підірване монголо-татарською навалою. Руське селянство засновувало нові поселення, збільшувало площі оброблюваних земель. Поступово відроджувалися міста, ремесла, торгівля.
У другій половині XIII та в XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної власності - основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали зміцнювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину - татарщину (її раніше збирали баскаки), сербщину, відбувало різні повинності, а на користь місцевих феодалів - оброк натурою: хутром, воском, зерном.
Зміни сусупільно-політичного ладу в руських землях у період поглиблення феодальної роздробленості
Після ординського завоювання основними суспільними верствами на Русі залишилися клас феодалів-землевласників, пов'язаних між собою поземельними економічними відносинами суверенітету — васалітету, і клас феодальне залежного селянства, яке ще більше закабалилося.
В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись таким інтересом, як можливість збереження феодальних повинностей на основі експлуатації залежного населення і свого привілейованого політичного і правового становища, дуже швидко знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проординську політику, співробітничаючи з ханами Золотої Орди.
Великим феодалом в цей період залишалась церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на службу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності.
Чисельність заможних верств в південноруських землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище трудящих мас в Південне-Західній Русі погіршувалось внаслідок зростання кількості колоністів - вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї у порівнянні з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторгівцями.
Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелення, зростання їхньої заборгованості феодалам. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася тільки частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "поплічниками", "потужниками" та ін.
Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (медом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських "даней" та повинностей. Головними з них були: "вихід", або "царева дань"; податок безпосередньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "танка"); візничі повинності ("ям", "підводи"); утримання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходила у вигляді данини велика кількість срібла. Періодично збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерлянам, що оберталось для мешканців Русі додатковими поборами, кабалою.
До експлуатованих верств населення входили і низи міста: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найбільш численна частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.
У ХП-ХІП ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати. Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пустоші відокремлювали Русь від Польщі. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст. ) - річки Норов та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять і Стир, правим берегом Горині, далі верхів'ями Случа та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.
Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обмірах над Дністром, Сяном та Бугом. У долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.
У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст - торгово-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городло, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину.
Господарські центри, що до них прилягали навколишні "городки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.
В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.
Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-реміснича верхівка міст.
Основна маса міського населення була представлена "чорними", "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.
Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювалося гноблення з боку лихварів.
Посилення в ХП-ХІП ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя. Трудящий люд піднімав повстання. Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "болохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками".
У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала розповсюдження двірсько-вотчинна система управління. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.
Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи.
У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування.
Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі.
В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).
Основними формами військових сил були вот та дружини. Вот - це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень.
Протягом другої половини XIII - першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня економічної, політичної та військової могутності.
Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі XII - XIV ст. Проте на другому етапі цього періоду - в другій половиш XIII - XIV ст. - на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали та городяни. Це призводило до утворення єдиних держав. В першій половині XIII ст. у Південно-Західній Русі підноситься Галицько-Волинське князівство.
Завоюванням руських земель Золотою Ордою закінчився великий період вітчизняної історії, період поступального розвитку Давньої Русі.
Загалом, протягом другої половини XIII ст. - першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі.
