Політична економія





Формування національного ринку

Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб викликало розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали створювали заводи по розведенню коней та великої рогатої худоби, збільшували отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо позначився на розвитку тваринництва в південних районах країни. Володіючи значними земельними просторами та відчуваючи гостру потребу в робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися розведенням худоби для ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого в основному навколо великих міст і містечок.

Велику роль у розвитку економіки краю відігравали торги та базари. Право влаштовувати їх надавалось містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Торги і базари проводилися раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках на території України існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665 р. відбулося 40 ярмарків, а в 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років - уже понад 200. Ярмарки були універсальними, торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами закордонного походження, залізним крамом, виробами ремесел і промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм Універсалом у 1657 році наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова, як з власними нашими, поводились і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами сусіднього Харківського полку, Гадяцького і Ніжинського — з містами Сумського полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіру, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. На слобідський ринок з Лівобережжя надходив хліб, товари, що привозили з Правобережжя і Західноукраїнських земель, Польщі, Сілезії, Гданська, Німеччини, з інших країн.

Активно розвивалася торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запоріжжям. Активну участь в торгівлі брали торгові люди з полків, що межували з запорізькими землями - Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Полтавського. Завозили хліб, полотно, дерево, смолу, тютюн, горілку, а з запорізьких земель - рибу, мед, віск, шкіри, худобу. Важливе значення мала торгівля сіллю, котру козаки добували у причорноморських лиманах, а потім продавали лівобережним чумакам або доставляли в лівобережні міста та села.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами, дьогтем.

Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земель, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.

Активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі. Особливо багато торгових осередків за доби пізнього феодалізму діяло на Лівобережжі. В цьому відношенні особливо виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Миргород, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин, у яких щорічно збиралося від трьох до п'яти великих ярмарків. На Слобожанщині найбільше ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівці, Артемівці, Ольшані (по чотири), Валках (п'ять), Стіжковому Куті та Андріївці (шість), Хотомлі (вісім). У правобережному регіоні на важливі центри торгівлі перетворилися Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з'їжджалися купці або їхні уповноважені. Протягом XVII - XVIII ст. визначилися основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька.

Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків; друга - через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До 10 доріг проходило через Чернігів: до Києва, Глухова, Новгород-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали водні шляхи Дніпром, Дністром, Тисою та іншими річками. У 1657 році у Києві почав працювати річковий порт.

Таким чином, у XVI - XVIII ст. в Україні розвивалася внутрішня торгівля, головними формами якої були ярмарки, торги, базари, постійні торговельні заклади, між якими існував тісний економічний зв'язок. Вони стимулювали господарське піднесення, сприяли розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих районів, об'єднували в єдиний економічний організм села і міста, райони і землі України. Продовжувався процес формування національного ринку. В Лівобережній і Слобідській Україні законодавче оформилося у стан українське купецтво.

У господарському розвитку українських земель значну роль відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактурного виробництва, міст та капіталістичних відносин спричинили зниження сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Зокрема, Англія, Голландія стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції, сировини з України. У торгівлі України із Заходом основну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайська, англійська і шльонська байка, золота, срібна і шовкова парча, шовк, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті і срібні ґудзики, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя.

Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. У вивозі з Україні переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи та цілий ряд інших товарів.

Протягом другої половини XVII — XVIII ст. Українська гетьманська держава, Слобожанські та Запорізькі землі поступово включалися в процес формування всеросійського ринку. Зростання попиту Росії на певні товари українського виробництва, викликало інтенсивний розвиток окремих галузей сільського господарства і промисловості на Україні, прискорювало спеціалізацію її господарських регіонів. У свою чергу в Україну надходила продукція з російських міст і сіл. Так, з Москви привозили керамічний, мідний, олов'яний посуд, хутра, взуття тощо. З Ростова, Таганрога, Кінбурна - бакалійні вироби та вино, із Суздаля — полотно, з міст Поволжя і Подоння - рибу, з Тули — залізні та мідні вироби. Особливим попитом на Україні користувалася майстерно вироблена тульська зброя. Російські купці брали участь практично в усіх значних українських ярмарках і торгах.

З розвитком економіки, поширенням та поглибленням внутрішніх ринків помітно зросла роль України в зовнішній торгівлі Російської держави. Велика кількість товарів із Західної Європи та Близького Сходу, провезена через українські митниці, розпродавалась згодом не тільки на території України, а й у центральних губерніях Росії. Завдяки експорту та імпорту товарів на Півдні швидко розбудовувалися Херсон, Таганрог, Євпаторія, Одеса та інші портові міста. Деякі з них, наприклад Одеса, перетворювалися на великі промислові центри.

Формування всеросійського ринку певною мірою сприяло консолідації економічної спільності на Україні, зумовлювало злиття окремих областей і утворення єдиного господарського організму.

Зовнішні торговельні зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Зовнішньоторговий оборот Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивіз товару — у 29 разів. Центром традиційної торгівлі між Заходом і Сходом стали Броди. Розширилася торгівля з чеськими, німецькими землями. Зменшився вивіз на Захід зерна, збільшилася торгівля худобою, сукном і полотном, яке купували для австрійської армії, англійського, французького флотів.

У Речі Посполитій торгівля гальмувалася привілеями шляхти. Вона була звільнена від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті товарів. Це скорочувало торговельні обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. На Правобережжі феодали обмежували селянську торгівлю, встановлювали монопольне право на продаж-купівлю продукції сільського господарства. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі.

На початку XVIII ст. у Гетьманській державі намітилися зміни в українській торгівлі, що були пов'язані із зовнішньоекономічною політикою російського уряду. Торговою грамотою 1649 року і Новоторговим статутом 1667 р. Московська держава скасувала англійські та голландські привілеї, обмежила в правах іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлене високе мито на іноземні товари, ввіз деяких заборонено, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, що входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення російсько-української торгівлі в колоніальну, на зруйнування самостійного економічного розвитку України.

Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, видав наказ про сприяння виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати купцям і чумакам в їхній діяльності; ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. 1729 року за ініціативою Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів він передав на царське ім'я. В "Решительних пунктах" скасовувалися лише примусова торгівля з Московською державою і обов'язок торгувати через російські порти. Д. Апостол склав меморандум до центрального уряду, в якому обґрунтував основні положення щодо торгівлі в Україні: вільна торгівля для українських і місцевих купців, для інших іноземних купців - торгувати у Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив цього прохання. Відносини України з іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією.

Таким чином, протягом другої половини XVII — XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Негативно позначилася на розвитку торгівлі дискримінаційна політика Речі Посполитої і Російської монархії. Українська Козацька держава втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт та імпорт були зведені до мінімуму. Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі.

Із середини XVII ст. на території Української Козацької держави поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 року. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містились 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, але швидко знецінилися, що призвело до їх вилучення з обігу. Срібні монети - російські талери ("єфимки") в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу в Російській державі, в тому числі Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки) срібні (рублі, полтинники, гривеники) і золоті (до 1753 р. червінці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним, зростало карбування мідних, і на кінець XVIII ст. питома вага срібних і мідних монет зрівнялася. З 1769 року російський уряд почав випускати нумеровані гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі були створені банки, що розмінювали асигнації на мідну монету. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українських землях, витіснивши з обігу польське-литовську монету.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVII - XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство. Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит і комерційний на великі суми. У XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%), Теребовлі (59%). Лихварством займалися представники різних верств населення - купці, орендарі, корчмарі, старости, війти. Найчастіше спеціалізувалися в цій галузі вірменські та єврейські купці. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позичковий процент був високий, становив від 81% до 205 на рік, а на короткострокові періоди 50 — 100%, часто виступав у натуральній формі (передача користуванням землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавались магнатам, шляхті, купцям, козакам і навіть королям. В Українській Козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноєвропейські купці брали українські товари в кредит.

У Російській державі, на відміну від західних країн, важливе значення відігравав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики. В 1754 році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8% річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р., коли його капітали були передані Державному позичковому банку. Невеликі капітали Петербурзького Купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцям Петербурзького порту призвели також до його закриття в 1782 році і передачі внесків до Державного банку.

Державний позичковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 руб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавалися дворянству строком на 20 років зі сплатою 5% річних, містам — на 22 роки і 4% річних, внески приймалися з виплатою 4,5% річних. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було створено вексельний статут, а в 1740 році - банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12-20% річних.

У Російській імперії користуватися правом позики могли лише великоросійське дворянство і іноземці, які перебували в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняне з ними у правах на отримання позичок лише в 1783 р.

В Українській Козацькій державі фінанси були під керівництвом гетьмана і неподільні з його приватним господарством. Було створено державний скарб, доходи якого за Б. Хмельницького становили до 100 тис. золотих. Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу призводили до негативних наслідків для українських фінансів. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і державний скарб, половину коштів забрала Москва, половина залишилася новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову були об'єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його небожу І. Мазепи А. Войнаровському.

У роки правління Першої і Другої Малоросійських колегій було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісячно і кожну третину року представляли у колегію рапорти про свою роботу.

Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет. Але державний скарб залишався під контролем російського уряду, спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином. Гетьман К. Розумовський здійснив останню спробу відстояти фінансову автономію України, але успіху не досяг. Царський Указ 1754 року вимагав надавати точні відомості про прибутки і видатки українського скарбу. З ліквідацією в Україні гетьманського правління (1764 р.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії.

Оподаткуванню в Українській державі підлягали селяни, міщани, а козаки, шляхта, духовенство були звільнені від податків. Одним з джерел доходів державного скарбу були маєтності королівщини, вигнаних польських магнатів, римо-католицької церкви.

Поступово склалася система загальних податків, зборів, повинностей. Мито з торгівлі становило близько 2% вартості товарів. В 1714 р. було введено новий податок - "головщину", що збирався не з вартості товару, а з "голови" купця. Обмеження української торгівлі з боку російського уряду, скасування в 1654 році ефекти та індикти, що давали 50 тис. крб. щорічно, а в 1655 р. - митних кордонів між Україною та Росією значно зменшили доходи до державного скарбу.

З 1665 р. почали збирати податки з млинів, так званий "військовий мірчук" для забезпечення продовольством російських гарнізонів. Його платило все трудове населення в розмірі третини помелу. Збирали податки, в основному натуральний, з різних промислів, за продаж на торгах солі, риби, худоби, "ярмаркові", з купецьких підвід, "перевізне" через ріки, "куничне" з весіль.

Значні доходи давало оподаткування з горілчаного промислу, виробництво і продаж дьогтю і тютюну. За куріння горілки козаки та духовні особи платили "показанщину" в розмірі 50 коп. за казан, а селяни - по 1 крб. Тютюнову десятину платили з посівів, спочатку натурою, а з 1723 р. — по 60 коп. за пуд. За продаж горілки і дьогтю платили "повідеркове".

Дуже обтяжливим для українського народу було безкоштовне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування ("порції"), фураж ("рації"). До 1707-1709 рр. збори були незначними. Після Полтавських подій на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій - значно більше. З 1716 по 1783 роки збори стали постійним податком - так звані "консистентські дочки".

Населення гетьманщини виконувало державні "загальнонародні" повинності, обов'язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш поширеною повинністю для селян і міщан було забезпечення російської армії підводами, конями, волами і погоничами для перевезення провіанту, пошти, чиновників. Українські козаки направлялися на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, на спорудження ліній укріплень, фортець, гребель, шляхів, мостів.

У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну. В цьому ж році сталися зміни в розмірі податків: замість 1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., з купців - 1% від заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян - по 72 коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали в казенне управління, і, крім подушного, вони платили податок в 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків.

Популярні записи